Думи мої думи на теми оперного мистецтва та класичної музики

10 листопада 2011

Молоді співаки мали шанс

Молоді співаки - Анна Носова
Молоді співаки - Анна Носова

Молодим співакам-студентам переважно доводиться виступати на різноманітних іспитах або ж концертах у стінах музичної Академії. Аудиторію цих концертів складають прискіпливі і добре знайомі професори і ще більш строгі колеги – студенти.

Але часом життя дає трохи більший шанс і постає просте питання : чи ти справді можеш?

Підступний вірус скосив відразу двох досвідчених сопран, що мали співати у концерті Моцарт-Гала на сцені Львівської Філармонії 10 листопада 2011р.

Шукаючи виходу з критичної ситуації, я вирішив послухати кількох співаків- студентів Львівської Музичної Академії. На щастя, усе вийшло якнайкраще.

Публіка завжди охоче слухає Царицю Ночі, чи Папагено й Папагену з «Чарівної Флейти».

Але цього разу особливо всіх зворушила і переконала наївно-романтична Церліна у дуеті з Дон-Жуаном і вона ж Деспіна з «Так чинять усі жінки» - Анна Носова.

Гадаю, що ця випадкова зустріч на професійній сцені у нас не буде останньою.

27 жовтня 2011

Молода оперна співачка – Карен Вермейрен

Молода оперна співачка –  Карен Вермейрен
Молода оперна співачка – Карен Вермейрен

Виступ молодої оперної співачки з Бельгії, Карен Вермейрен, став вишуканим подарунком для львівських шанувальників опери.

Що до програми, яку мені довелось узгоджувати з Карен, то мушу відзначити її велику різноманітність, що мене до деякої міри насторожувало. Але все щасливо вирішилося і підтвердилося уже на першій репетиції за день перед концертом.

Звичайно, у перспективі своєї оперної кар’єри, ця молода талановита співачка напевно стане віддавати перевагу – чомусь більше, а чомусь – менше. Але її вокальні дані і, що не менш важливо, її сценічна харизма уже сьогодні показують широкий діапазон її можливостей.

Було б шкода – не мати саме такої Графині у «Весіллі Фігаро» В.-А.Моцарта. У той же час ця молода співачка переконує, і не лише голосом, своєю Тоскою, чи Чіо-Чіо-Сан. Повірила публіка і її чутливій і пристрасній Русалці з «Русалки» А.Дворжака.

Родзинкою і несподіванкою для публіки стало виконання «на біс» молодою оперною співачкою однієї з найчарівніших українських народних пісень – «Місяць на небі».

Диригуючи оркестром, якоїсь миті мені подумалося – цю пісню не раз колись співали твої бабуся чи прабабуся одного тихого вечора десь на Запоріжжі в Україні. Може саме тому і цього вечора це було зворушливо, майстерно і з душею.

1 жовтня 2011

Чому на концертах Фестивалю Сучасної Музики буває мало публіки? – Думи мої думи

Натисніть, щоб почути виконання Вальс Бостон Гії Кончелі у виконанні Маріанни Гумецької та Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова». Концерт відбувся 1 жовтня 2011 р. у Львівській філармонії. Диригує Мирон Юсипович.

До програми концерту оркестру «Віртуози Львова» 1 жовтня 2011р у Львівській Філармонії увійшли «Елегія пам’яті Людкевича» Євгена Станковича, «Тан-Гопак» Юрія Ланюка та два твори Гії Канчелі – «Вальс-Бостон» і «Капоте».

Готуючи програму з творів, що написані в самому кінці 20-го і на початку 21-го століття для виступу на 17-му Міжнародному Фестивалі Сучасної Музики «Контрасти», я був переконаний, що цей концерт буде мати успіх не лише у меломанів, чи музикознавців, а й у звичайних слухачів, призвичаєних більше до Моцарта, Шуберта чи Чайковського. Це для мене було особливо важливим і цінним.

Мої сподівання справдилися і це стало великою сатисфакцією не лише для мене, а і для солістів – Маріанни Гумецької, фортеп’яно «Вальс-Бостон», Романа Юсипея, баян «Капоте» Гії Канчелі , Оксани Рапіти, фортеп’яно «Тан-Гопак» Ю.Ланюка та й для всього оркестру, що розпочав концерт невеликою, але геніальною мініатюрою Є.Станковича.

Не применшуючи заслуг виконавців, котрі показались глибокими і вдумливими при виконанні цих, зовні не ефектних, але колосальної глибини і смаку творів, все ж хочу згадати стару істину життя: нас оточують речі справжні і речі фальшиві.

Це стосується багатьох сфер життя людей, але у даній ситуації ідеться саме про мистецтво, творчу діяльність і продукти цієї діяльності.

Отже, ті справжні з’являються на світ легко, природно, несучи гармонію форми і глибокого ясного змісту. Це може народжуватись і в муках, але в муках Душі, а не розуму. Як результат, – це легко і природно сприймається слухачем чи глядачем. Він може і страждати, споживаючи цей продукт, але це буде щире страждання співпережиття, яке несе особливе задоволення і очищення.

Ті другі-несправжні – це результат важкого процесу придумування, комбінування і, простіше кажучи, банального висмоктування з пальця. Результатом цих мук розуму, але не Душі, стає вимучений продукт, що насправді є не що інше, як коньюнктурна фальш. Служить ця субстанція лише для задоволення амбіцій особи, яка прагне називатися митцем-художником. Ще ця річ стає об’єктом терпіння і підсвідомого протесту з боку виконавців, котрі через свій професійний обов’язок змушені відтворювати цей продукт.

Усе по своїх місцях розставляє час і… слухач, який вийшовши з залу після концерту, відчуває бажання ще раз сюди прийти. Стає зрозумілим – чи це кон’юнктурна полова, чи щось справді від Бога. І вже ніякі старання і оцінки фахівців-критиків значення не мають, бо наступного разу зал або повний, або порожній.

І ще раз думаєш: яке щастя, у світі, де не можливо уникнути багатьох компромісів, – мати змогу час від часу торкатися до речей справжніх і щирих.

Переконаний, що ті люди, які послухали наш концерт того вечора, не злякаються нових імен на афіші і наступного разу. І саме тому, що цього разу їх не обдурили і вони мали змогу долучитись до чогось справжнього і щирого. Бо ж жити без цього людині – важко.

18 липня 2011

Як то було колись... Думи мої думи про радянську оперу, симфонію...


Натисніть, щоб почути виконання Інтродукції до 1-ої дії опери «Украдене щастя» Юлія Мейтуса у виконанні K&K Philharmoniker і K&K Opernchor награне в живому виконнанні в Коцертгаус Берлін. Диригує Мирон Юсипович.

Серед величезної кількості радянських опер, симфоній, ораторій, кантат, які були написані у радянський період на неозорих просторах СССР, лише , відносно, невелика їх частина дістала право на подальше їх життя – уже після припинення існування тої специфічної країни.

Як на мене, то вижило лише те, що було створене не під тиском ідеології чи ще гірше – ідеологічної кон’юнктури. Революційний пафос, розмах, помпезність ідеологічних сюжетів і сценаріїв усе-ж не витримали конкуренції з творами, де за основу бралися нефальшиві і вічні теми. Це і не дивно. Адже у першому випадку композитор мусів лукавити, і часом навіть дуже майстерно . У другому-ж , де йшлося не про героїку комуністичного будівництва, а просто про…людське кохання – композитор ніби реанімувався, ставав справжнім собою і його талант лише тут виявлявся по-справжньому. Ця тенденція проглядається і у титанів радянської музики як от Шостакович, Прокоф'єв, Лятошинський, Хачатурян… і у менш іменитих їх сучасників.

Говорячи про Радянську оперу чи радянську музику взагалі, хочу подати один свій досвід.

У 1986р. мені, молодому диригенту-стажисту Кіровського Театру, довелося відвідати Центральний архів Музфонду при Спілці композиторів СССР у Москві.

Величезні приміщення були заповнені стелажами по 4-5м. заввишки. Усі вони були закладені купами нот. Це були партитури музичних творів, написаних радянськими композиторами за минулі радянські десятиліття.

Усі ці композитори обов’язково були членами Спілки Композиторів СССР. Тим не менше, про більшіст із них ні я, ні колеги-диригенти ніколи нічого не чули, як, зрештою, і після того. У той же час – за кожну з цих партитур кожен з них отримав значний гонорар від Держави.

Уже не пам’ятаю деталей, але достовірно, що найбільше давали за радянську оперу – 10 000-12 000 рублів. Навіть казали, що радянська опера – це еквівалент найкращого радянського авто ГАЗ-24 ВОЛГА. Зарплата учителя, інженера, лікаря на той час – 120-150руб. за місяць.

Ораторія тягнула на 8000-10000руб. і так далі… Найдешевше, а ,отже, і невигідно було писати камерну музику та музику для дітей. Десь – 800-1000руб. Не дивно, бо саме радянська опера могла втілити той розмах і велич подій комуністичного будівництва. Пригадую, що лише про героїчних колгоспників-хлопкоробів (бавовна) там лежало не менше 8-ми опер узбецьких і таджицьких композиторів. Саме за такі радянські опери давали державні премії, звання і ордени.

У той час існувала система Держзакупівлі. Щороку Держава строго виділяла на це певну точно визначену суму. Спілка Композиторів мала від Держави фінансування на Заходи і на Зарплату. Перше – на гонорари за написані за рік твори, друге – як постійна зарплата щомісяця кожному композитору, але обов’язково – Члену Спілки Композиторів. Щоб стати Членом, необхідно було бути членом КПРС.

6 липня 2011

Чи образився би Пуччіні? – Думи мої думи про опери Пуччіні


Натисніть, щоб почути виконання Інтермеццо з 3-ої дії та хор з 2-ої дії з опери «Чіо-Чіо Сан» Дж. Пуччіні у виконанні K&K Philharmoniker та K&K Opernchor, награне в живому виконнанні в Берлінській Філармонії в квітні 2007 р. Диригує Мирон Юсипович.

Диригуючи операми Дж. Пуччіні, ще на початках кар’єри, ловив себе на думці: як шкода, що симфонічні «інтермеццо» в операх Пуччіні мусять бути такими короткими і, відповідно до драматургії опер Пуччіні, – незакінченими у звиклому розумінні. Уже в П.Масканьї чи Р.Леонкавалло, які сповідували приблизно той самий стиль, ці геніальні оркестрові фрагменти мають закінчений вигляд. Це стало запорукою їх майже шлягерної популярності і присутності у програмах більшості оперних концертів.

З операми Пуччіні ситуація інша. Але насправді важко знайти щось більш натхненне, тонке, чуттєве, і таке, що виражає квінтесенцію усього твору, ніж «симфонічна картина» на початку третього акту «Тоски» Дж.Пуччіні з геніальними передзвонами нічного Риму. Це не просто музика, це – поезія. Щось подібне є і в опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Цей музичний оркестровий епізод-інтермеццо, з якого починається друга частина Другого акту опери «Мадам Баттерфляй» теж, згідно до задуму Пуччіні, не має закінчення. Мене цей яскравий епізод партитури Пуччіні не залишав у спокої роками і навіть став приводом для написання кількох поетичних рядків, що увійшли до моїх «Оперних рефлексій»!

І от трапилась нагода і мотивація – ще раз обдумати можливість виконання цього музичного фрагменту у концерті. Мої маніпуляції з партитурою опери Дж.Пуччіні були мінімальними. Зрештою, жодної ноти я не змінив. Але з реакції публіки, у тому числі і в таких концертних залах як Філармонія Берлін, Концертгаус Дортмунд, Гевандгаус Ляйпціг… переконався, що мій «винахід» має право на життя.

Цікаво - чи образився би Пуччіні на мою «авантюру»? Може колись дізнаюсь.

6 червня 2011

Думи мої думи про Дмітрія Шостаковича

Дмітрій Шостакович
Дмітрій Шостакович

Життя композитора , як і кожної людини, припадає на певний історичний період , у якому живе суспільство. Комусь випадає пройти свій шлях у біль-менш спокійні часи, не позначені суспільними зрушеннями і катаклізмами, а хтось стає свідком і мусить творити у часи темряви, руйнування і , можливо, народження нового.

Східна мудрість гласить: Не приведи Вас Господи – жити у часи змін! Чи беззастережно прийняти такий постулат – питання спірне. Зокрема, коли ідеться про Художника з великої літери. Сильний подразник, сильне емоційне пережиття, страждання, співчуття – це те, що провокує генія, мобілізує його духовні сили, його талант. Інша річ – якого типу Краса виходить з під його пера, пензля тощо.

Інстинкт самозбереження, здатність пристосуватися до існуючого стилю життя суспільства, яке базується на подвійній моралі і насильстві в імя будь-яких ідей - це вимушена необхідність переважної більшості людей. У більшій чи меншій мірі – усіх.

І все ж, справжні Титани Духу завжди виходять за межі цієї безпечної і вигідної для «тіла» кон’юнктури. Це, на мою думку, не стільки подвиг з боку цих особистостей, скільки вдоволення нестримної потреби справжнього Художника – сказати правду. У таких випадках це їм вдається геніально і залишається скарбом для людства на всі часи. У моменти такої творчості такого калібру Художник не думає про загрозливі наслідки від Системи, не кажучи вже про регалії, ситість і офіційне визнання.

Чи міг Дмітрій Шостакович, знаючи про жахи 30-их років на теренах країни, де він жив, писати лише «Святкові увертюри»?

Можна лише здогадуватись, про що йому думалося на розкладачці, одягненому у пальто, поруч зі спакованою валізою в очікуванні щохвилини серед ночі – стуку у двері його квартири. Так він ночував більше року у період 1948р. Будучи людиною делікатною, Шостакович не хотів завдати можливого стресу своїм рідним, що спали у спальній, якщо б довелося серед ночі «с вєщамі на виход».

Чи міг він, нехай у завуальований, алегоричний спосіб, чи через сарказм, не виказати своє ставлення і емоції стосовно тогочасних маразмів, фальші і злочинів Системи? Звичайно – ні. Хоч більшість його сучасників-колег – могли.

Переконаний, що все визначалось не лише рівнем чесності, сміливості, громадянського обов’язку. Страх – це природна властивість. І все ж у генія, чи навіть просто у особистості високо духовної і інтелектуальної, є гостра потреба, чого нема у посередності, - на високому духовному інтелектуальному рівні виражати свої справжні сильні емоції і свою справжню позицію.

Окрім насильства фізичного, Система часів Шостаковича чинила насильство моральне. Мішенню тут був найнебезпечніший для неї об’єкт – особистість, здатна самостійно мислити, творити, аналізувати. Зрештою, моральний терор здебільшого завершувався фізичним знищенням. Для певності.

Відійти з цього життя і не скинути хоч частково цей тягар – страшний досвід пережитих тих років, Шостакович-геній – не міг.

Так само у всі часи чинили усі інші справжні талановиті особистості. Кожен народ має свій перелік таких імен, що стають предметом гордості та самоповаги нації.

Совістю і гордістю українців саме з цього огляду стали Шевченко, Франко, зрештою, якщо зосередити увагу на літературі, то слід згадати ціле «Розстріляне Відродження» 20-их років 20-го століття і не лише його…

У даному ж випадку однодумцями Шостаковича стали Аполлінер, Рільке, Лорка, Кюхельбекер – яскраві особистості з різних частин Європи. Кожен з них у певний період свого життя говорив про те саме – про смерть. Але про смерть не природну біологічну конечність, а насильницьку, передчасну, заподіяну людським злом.

Отже, насильство, тиранія і взагалі зло у всіх його проявах – субстанція поза національна і поза географічна.

Сто молодих людей стали заложниками і жертвами чиїхось амбіцій, чиїхось великих ідей, а може авантюр. Їх поховали у пісках Андалузії. За ними пошкодують, їм поставлять хрести. Але чому вони мусіли померти так передчасно і хто має право на цьому світі забирати те, чого не давав?

Хтось завдав комусь невимовного горя і серце розбите лежить, як сміття, під ногами байдужих перехожих десь на тротуарі у Парижі.

Хтось не витримує заподіяного кимось страждання і, не знаходячи змісту і місця на землі, кидається зі скелі у Рейн.

Чийсь неординарний розум, що не вписується в тупу і страшну Систему, – на межі помішання, бо навколо лише відлуння тюремних звуків крізь мокрі стіни камери. Може десь у Франції, – як у Аполлінера, а може у Москві на Лубянці, чи десь на Лонцького у Львові.

Десь чаша терпіння переповнилась, і протест вивергається вулканом. Нестримно, не- пригладжено, брутально і щиро, змітаючи, мов цунамі, усе на своєму шляху – і бруд, і красу.

Комусь заздрили, когось ненавиділи за сміливість і талант, когось цькували за життя і… возвели у генії, нарекли пророком після смерті.

Так, саме після смерті. Бо смерть – це щось дуже об’єктивне і справжнє. Це рубікон, за яким для одних – страшне Ніщо, а для других – початок іншого, до якого кожен приходить зі своїм, цього разу вже дуже справжнім мішком багажу.

30 травня 2011

Думи мої думи про оперних тенорів

Концерт оперних тенорів
Концерт оперних тенорів

Оперний тенор у світі опери – категорія особлива. Напевно так було з самих початків існування цього жанру. Можливо, оперний тенор до значної міри перебрав собі деякі права і навіть статус в оперній ієрархії від славних оперних кастратів. На сьогодні оперний тенор, якщо він справді нависоті, - це родзинка на великому дорогому торті, що зветься – оперний спектакль.

Відколи оперні тенори спробували виступити у одному концерті втрьох, що стало вже модним брендом, популярність їх ще більше зросла. Навіть з’явилася нова публіка, яка ніколи перед цим до опери не ходила. Отже, на сьогодні це вже навіть досить успішний бізнес.

Мені вже не раз доводилося розважати публіку, обслуговуючи подібні тенорові шоу. Завжди був успіх. Скажу відверто, що він гарантувався не лише теноровим блиском на сцені, з чим нерідко бувають проблеми. Ці концерти ,,приречені’’ на успіх не конче у музичної критики, але у публіки – завжди. Секрет тут простий – із трьох, чи з десяти тенорів – хоча б один-двоє мусять мати цей справжній теноровий блиск. Це – половина успіху. Друга половина – це той солодкий і дуже бажаний публікою відомий репертуар таких концертів.

Переконався, що цей феномен однаково діє і в Канаді, і в Польщі, і у Німеччині, і в Україні. "Зірковість" і клас тенорів у таких концертах переважно залежали від фінансових можливостей замовників подібних акцій. Переважно їх цікавило – шоу вцілому. Але часом траплялися і гурмани, які наполягали на Романсі Неморіно у першому відділі концерту і Стретті Манріко обов’язково у До-Мажорі – у другому. Щоправда, Сі-бемоль, у якому заграли і заспівали – від До, якого хотіли, як виявилося, рідко хто міг відрізнити. Та чи й завжди треба?

Переконався, що для публіки це не є вкрай принциповим. Їй потрібні красивий тембр, музична виразність, щирість і харизма.

Зрештою, це стосується не лише оперних тенорів.

21 квітня 2011

Думи мої думи про композиторів класиків, і не тільки

Відео фрагмент з увертюри до опери «Руслан і Людмила» Михайла Глінки. Виконує K&K Philharmoniker в Берлінській філармонії. Диригує Мирон Юсипович.

Передивляючись записи з недавніх концертів, наткнувся на увертюру «Руслан і Людмила» М. Глінки та на «Вальс-фантазію».

І знову подумалось: як же геніально-просто, і в той же час виразно і глибоко це виражено Глінкою. В принципі – скромний класичний склад оркестру, а сказано – так багато!

І тут пригадалось одне відоме висловлювання автора «Руслана і Людмили» щодо музики Йозефа Гайдна: «І я не відрубав собі цю руку, котра, після таких великих творінь, насмілилась писати ноти!»

Як емоційно і…як скромно!

Думаючи про ювілей у 2009 році великого австрійця, прийшов до висновку: як вчасно і доречно він припав на сьогоднішнє «кризове» сьогодення!

У сьогоднішній час тотального «кризового» песимізму і стресу, трохи більша порція-пропозиція саме цього життєрадісного мудреця – не найгірше, що може бути.

Пробувати ж «нагодувати» втомленого сьогоденням обивателя-меломана, скажімо, чимось на зразок геніальної 8-ої симфонії Д. Шостаковича, видається мені не зовсім доречним і навіть садистським.

У час тотальної дисгармонії у світі – ця геніальна врівноваженість, гармонія і … мудрість «старого веселуна» Й. Гайдна наче своєрідна і дуже вчасна терапія (ліки).

Бо все одно - все буде так, як і повинно бути.

Можливо, це розумів і М. Глінка у далеких 50-х роках 19 ст. і, мабуть, саме тому його «Руслан і Людмила» чи «Арагонська хота», як і квартети чи симфонії Й. Гайдна, приречені на успіх – завжди і всюди.

11 квітня 2011

Думи мої думи про молодих диригентів та їх виховання

Мирон Юсипович і молодий диригент Роланд Марчук
Мирон Юсипович і молодий диригент Роланд Марчук

Говорячи про молодих диригентів, хочеться сказати про специфічність їхнього навчання як і про специфічність самої професії диригента.

У порівнянні з ремеслом виконавця-інструменталіста чи співака, ремесло диригента є доволі молодим. Якихось 200 років тому ще ніхто постійно не стояв з палкою над головами «бідних» музикантів… Але усе змінюється – нові потреби, нові вимоги.

Як відомо, спроба позбутися цього «диктатора – рудимента буржуазного світу» на зорі епохи соціалізму у 20-тих роках у Росії увінчалася повним провалом – оркестр не довго витримав цей експеримент.

У той же час, виходячи з повсякденних реалій, можна стверджувати, що з усіх музичних професій саме ця може передбачати як - найвищу виконавську майстерність і одухотвореність, так і - найбільше шарлатанство.

«Диригування – темна справа» – це висловлювання великого композитора і музиканта Ніколая А. Римського-Корсакова, котрий і сам диригував.

Ще різкіше на адресу «нашого брата» висловлювався Ігор Стравінський, котрий і писав музику і диригував.

З усім цим можна погоджуватись,чи не погоджуватись. Можна по-різному трактувати права диригента щодо його суб,єктивності при трактуванні тої чи іншої партитури. І все ж, зрештою усе зводиться до одного : чи ця особа за пультом – самозакоханий нарцис, що насправді не чує і не бачить за нотними знаками нічого більшого і, фактично, паразитує на тілі музики, чи він – розумна голова того організму, що називається – оркестр, з яким він у повній гармонії проживає ті 14 хвилин якогось Кончерто гроссо, 45хв. симфонії, чи 2-3год. опери.

Справжній диригент – це неодмінно «глибокий» музикант. Цей же, у свою чергу, рідко, або й ніколи не буває самозакоханим нарцисом.

Як на мене, то виховання і навчання молодих диригентів, як і сама професія диригента, - це айсберг. Саме «махання руками» , як і навчання цього ремесла, - то лише надводна частина. Напевно мав рацію Артуро Тосканіні, коли не бачив великого змісту у навчанні диригуванню.

Дійсно, проблематичним виглядає 5-7-мирічне (!) навчання «маханню руками» – на 80% під форте'яно до уявних Берлінських Філармоніків, і – 20% практика з учбовим оркестром , що практикується у деяких навчальних закладах.

Переважний результат цих студій – білосніжні айсберги, часом навіть модно-«харизматичні», що вирушають у плавання, не маючи насправді підводної частини. Публіка цього збагнути не може, хоч і відчуває. Музиканти ж, навіть в останньому провінційному оркестрі, – чудово і миттєво усе розуміють!

Але ж іще є й Міністерства й Управління культури, директори філармоній і театрів…, зрештою, музична критика – об'єктивно-принципова , або ж… продажна.

Але… «темна це справа – диригування» казав Ніколай.

29 березня 2011

Петро Чайковський, як феномен російської музики – Думи мої думи

Відео фрагмент з «Фіналу Симфонії №4» Петра Чайковського. Виконує Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії. Диригує Мирон Юсипович.

Петру Ільїчу Чайковському 7 травня 2010 р. виповнилосяб 170 років від дня народження. Цікавим є той факт, що така, чисто російська форма звертання – на ім’я і по-батькові, саме до цього композитора прижилася на Заході. Пишучи не задумуючись – Алєксандр Бородін чи Сєргєй Рахманінов, чи Ніколай Рімскій-Корсаков, усі уперто виписують – Пйотр Ільїч Чайковскій. Очевидно від бажання підкреслити саме цього разу російську традицію звертання.

У той же час у деяких сучасних російських виданнях, (як от «Наша история, 100 великих имен» №4, 2010р. видавництво «Де Агостин», Россия), присвячених 170-річчю Петра Ільїча Чайковського, ця чисто російська традиція, проігнорована. Це і звернуло на себе мою увагу і саме тому знову подумалось про українське коріння цього геніального композитора.

Отже – відомий давно факт, що прадід Петра Чайковського був козаком української козацької старшини і носив прізвище Чайка. Зрештою, цей факт не заперечується і самими ж росіянами, для яких П.Чайковський став чи не найвагомішою культурною візиткою у світі.

Мене ж цікавить не стільки правда про національну приналежність композитора, як зрозуміння феномену П.Чайковського у російській музиці, відмінності його музики у всіх відношеннях від музики решти російських композиторів.

Не вважаю випадковістю, що у багатьох із них, і не лише у представників «Могучої кучки» (гурток російських композиторів, заснований на початку 1860-их у Санкт-Петербурзі) , досить виразно присутній східний мотив. Також, тут часто присутній народний колорит, монументальна епічність, смак до опери у стилі так званої «народної драми», що, на мою думку, передбачило стиль «Соцреалізму» у недалекому майбутньому… Це щось типово російське. У той же час, це щось дуже далеке від ментальності і естетики Петра Чайковського – композитора-європейця.

З позиції філософії і естетики російської музики, напади російського патріота-музикознавця Владіміра Васільєвіча Стасова (1824-1906) на Петра Чайковського – абсолютно зрозумілі. Вони – П.Чайковський з одного боку та В.В.Стасов і російські композитори – «кучкісти» ( М.А.Балакірєв, А.П.Бородін, Ц.А.Кюї, М.П.Мусоргський, Н.А.Римский-Корсаков) з другого боку – абсолютно різні. Вони, ці другі – це дійсно російські за своєю суттю і природою композитори, часто з дуже яскраво вираженим східним колоритом і смаками. Характерною є їх схильність до ідеологізації музики на патріотичному грунті, що часто перетворювало її в інструмент впливу на широкі суспільні маси.

Це – щось абсолютно чуже для П.Чайковського , художника-психолога – тонкого, ранимого і далекого від пафосу народних подвигів і зрушень.

Чайковський – зовсім інший!

Я переконаний, що європейськість П.Чайковського – у його українському корінні.

Кожна імперія для свого процвітання активно користала з ресурсів, якими володіла у своїх колоніях. Генії – або примножували славу метрополії, або не мали шансу, зберігаючи свою національну, у даному випадку неросійську ідентичність. З іншого боку, – таке виривання з природного рідного середовища не могло не відобразитись у кожному випадку на кожному індивідумі.

У даному випадку фактом є те, що українське зерно, занесене на російські простори, мусіло прорости саме тут. Важке холодне небо Санкт-Петербурга дало свій відбиток на це ліричне пристрасне серце. Саме це і вилилося, зрештою, у важкому Сі-мінорі 6-тої «Патетичної» симфонії Петра Ільїча Чайковського, «Піковій дамі» та і не лише в них.

Можливо саме у цьому криється пояснення того поняття – «ФАТУМ», з котрим П.І.Чайковський прожив життя, від якого намагався звільнитись, та так і не зміг.

17 березня 2011

А де ж наша національна гордість? – Думи мої думи на тему оперної політики

Національна годість?
Національна годість?

Хто і де може краще виконати оперу Вінченцо Белліні «Норма»?

Навіть враховуючи сучасні процеси взаємопроникнення культур, інтеграції, глобалізації… це, все-таки, залишається приорітетом якщо не італійських сцен, то все ж виконавців, які зосереджені на «bel canto» – репертуарі Белліні, Доніцетті, Россіні.

Важко собі уявити, а ще важче, напевно, співати, працюючи у театрі, - протягом місяця – Самозванця у «Борисі Годунові» М.Мусоргського, чи Владіміра Ігорєвіча у «Князі Ігорі» А.Бородіна і … Полеона у «Нормі» В.Белліні. Що вже казати про подібні ситуації з Адальжізою ну і, звичайно ж, самою Нормою?

Зрештою, співати можна все… якщо дуже хочеться.

Дивує інше. При теперішніх можливостях володіння інформацією навіть простий слухач може вже мати критерії оцінки не провінційно-містечкового масштабу, а набагато вищі.

Виконувати опери Белліні, як і інших світових класиків, конче необхідно не лише в Мілані, але й у Сіднеї, Торонто, Москві… і – обов'язково у Києві! Та чи обов'язково тут отримувати найвищу українську державну нагороду у галузі культури , Національну премію і мені Тараса Шевченка саме за оперу В.Белліні «Норму»?

Щож, доведеться почекати – поки Ріккардо Муті підівчить трохи українську мову та поставить десь там «Украдене щастя» за Іваном Франком Юлія Мейтуса, «Лісову пісню» за Лесею Українкою Віталія Кирейка чи того ж «Богдана Хмельницького» Костянтина Данькевича. Може ще й на якусь «греммі» протягне?

Чекати треба довго. Особливо, якщо заробляти національні премії у Києві на чудових операх Белліні, а на закордонні гастролі возити лише «Бориса Годунова», «Хованщину», чи «Князя Ігоря».