Думи мої думи на теми оперного мистецтва та класичної музики

Lviv-opernyj-teatr Verdi-uvertiura-opera-Nabuko opera-Verdi Aida-opera-Verdi
28 грудня 2010

Львівському Оперному у 2010 році виповнилося – 110 років!

Львівський оперний театр
Львівський оперний театр

На сьогодні – це один з найкрасивіших театрів у Європі. Не зважаючи на усі економічні і політичні кризи, він добре відреставрований, відремонтований і надалі залишається позаконкурентною візиткою Львова.

Оглядаючись на історію Львівської Опери, можна дуже чітко побачити і розрізнити два різні періоди існування цього театру. Вони відповідають різним періодам в історії міста у 20-му столітті.

Отже, за 110р. свого існування Львівський Оперний мав щастя прожити свою європейську "юність", – з 1900 по 1939р., активно пограти Вагнера і не лише…- з 1941 по 1944 в умовах воєнних років, і розпочати нове життя у радянській «зрілості» у 1944 – 1991рр.

У перший період тут регулярно виступали співаки і диригенти світового рівня. Приїзд до Львова з Європи не був проблемою. Отож Етторе Бастьяніні, Модест Менцинський, Соломія Крушельницька, Руджеро Леонкавалло, Густав Малер та ще багато інших такого ж калібру митців тішили львівську публіку у тодішньому «Театрі Вєлькєму» у Львові.

У другий період - за "залізну завісу" практично уже ніхто не приїздив. Та не менш трагічним, і, зокрема по відношенню до тодішніх кращих львівських співаків і диригентів, - ніхто у західному напрямку теж не виїздив.

Я глибоко переконаний, що це була велика втрата не лише для цих яскравих, часом унікальних артистів. Це, без сумніву, стало непоправною втратою і для Європи, і усього цивілізованого світу.

Зі сторони тодішнього центру-Москви не було зацікавлення у розквіті ще недавно- «Театру Вєлькєго», а тепер – провінційного оперного театру обласного підпорядкування у проблематичному регіоні СССР – Західній Україні. Тому навіть ті нечасті гості-зірки з Заходу, котрих запрошувало Міністерство Культури СССР, далі Москви і часом Лєнінграда, – не їздили.

З 1991 року, зі зміною ситуації – проголошенням Держави Україна, слід було чекати позитивних змін і у театрально-оперній сфері. Підставою для оптимізму було те, що Україна голосно задекларувала свій напрямок розвитку – як європейський.

Але є одна особливість. Цей оперний театр – ідеальна міні-модель Держави, у якій він функціонує і яка його утримує.

Отже, щодня чути декларації про бажання наблизитись до Європи, стати частиною її життя, її культурних традицій і культурного процесу. Для Львова - це ж так природно і близько!.. Та не все так просто.

Під дзвін святкових ювілейних бокалів хочеться говорити про щось приємне. Так само хочеться вірити, що повернення Львівської Опери до Європи – не в деклараціях, а де-факто, станеться уже в близькому майбутньому.

У даному випадку звучить це надиво без іронії – Вперед! У минуле!

20 листопада 2010

Ще одна музична зустріч

Маріанна Гумецька, Мирон Юсипович, Лідія Футорська
Маріанна Гумецька, Мирон Юсипович, Лідія Футорська

Помузикувати з добрим музикантом – творчою особистістю, це велика насолода. Насправді це трапляється не так уже й часто у диригентському “ремеслі” акомпанементу – не обслуговувати соліста, а співтворити разом з ним у процесі виконання.

Останніми роками мав лише кілька таких нагод.

Зараховую сюди виконання Концерту для скрипки з оркестром №1 Д. Шостаковича блискучою молодою скрипалькою Лідією Футорською з оркестром Львівської Філармонії та фортепіанного Концерту №21 В.А. Моцарта надзвичайно тонкою і вишуканою піаністкою – Мар’яною Гумецькою з тим же оркестром.

В обох випадках мало думалося про якісь технічні завдання і здобутки, - наявність чого було річчю самозрозумілою.

Витонченість, вишуканість, глибина – ось категорії, про які тут ішлося, що і було належним чином оцінене слухачами.

З такими музикантами диригувати легко і приємно. Зрештою, це відчуття не лише диригента, а й оркестру, котрий, включається у іншу якість,, і починає звучати по-іншому.

І ось недавно, 20-го листопада, знову трапилася щаслива нагода помузикувати з цими чарівними панянками – і цього разу одразу з двома! Посприяв нам у цьому, як виявилося, наш спільний улюбленець – Йозеф Гайдн. Саме його Концерт для скрипки, клавесину і струнного оркестру з оркестром “Віртуози Львова” виконали у Львівській Філармонії Лідія Футорська та Мар’яна Гумецька.

Після таких виступів виникає бажання – заграти ще! Отже , думаємо - хто нас ще об'єднає?

15 листопада 2010

“Гармонія Сфер” – музика та живопис

Сценографія Євгена Лисика
Сценографія Євгена Лисика

Зустрівшись ще в перші роки моєї роботи в театрі з творами Євгена Лисика, зокрема з його монументальними театральними полотнами, я швидше відчув, ніж зрозумів - це не просто театральний художник і це не просто – театральний живопис.

За розмахом не лише щодо форм-засобів втілення, а у першу чергу – за розмахом ідеї, глибиною змісту і якимось постійним прагненням вселенської величі і узагальнення, цей майстер однозначно виходив за тісні для нього рамки художника театру.

Треба визнати, що це дуже часто ставало проблемою для режисерів-постановників, артистів на сцені та навіть диригентів. Дорівнятись до Лисика, де не було місця для банальних побутових цяцьок, - не завжди і не кожному було до снаги.

На мою думку, до висоти його узагальнень, глибини і чистоти вираження вічних тем, по-справжньому могла наблизитись лише найкраща глибока (!) музика - рівня Ріхарда Вагнера. Як на мене – це дуже споріднені душі. Зрештою, Лисик і сам черпав свої ідеї, заряджався натхненням з такої музики.

Це приводить до думки, що часто одухотворені найкращі полотна, як і кращі зразки світової музики, по суті, народжуються з того ж самого зерна – духовного начала, яке проростає і розцвітає у звуках, а десь - у фарбах.

Феномен єдності цих різних і близьких форм і став поштовхом для їх одночасного втілення у нашій “Гармонії Сфер”. Можливо, це стане не лише вишуканою насолодою для наших слухачів і глядачів, а й новим стимулом до творчості митців у цих високих і близьких жанрах мистецтва.

21 жовтня 2010

Думки з приводу увертюри Верді до опери «Набукко»

Верді опера «Набукко»
Верді опера «Набукко»

Увертюра Д. Верді до опери “Набукко”, як і сама опера “Набукко” – чи не одна з найчастіше виконуваних і люблених і слухачами і виконавцями.

У різного роду оперних галаконцертах увертюра Д. Верді “Набукко” є вигідним і ефектним номером програми.

Мені особисто доводиться диригувати цю музику доволі часто, що є специфікою роботи в оперному театрі, де я працюю. На сьогоднішній день лише в спектаклі “Набукко” цю увертюру я продиригував уже 78 разів, а ще було немало концертів. Зрештою увертюра “Набукко” записана мною на CD з концерту у Мюнхенській філармонії у 2004 році з оркестром K&K Philharmoniker.

Таке часте виконання тої самої музики, у даному випадку увертюри “Набукко”, несе і небезпеку для виконавця. Легко втратити свіжість відчуття. Єдиний спосіб не впасти у формальність при виконанні цього “простого і красивого” Верді – строго дотримуватись його побажань у патритурі і примусити і себе і музикатів подивитися щиро і глибоко, ніби вперше, на давно відомі сторінки нотного тексту.

Лише за такої умови ця музика не стане солодко-банальною, а збереже свою чисту красу і вердіївську ґрандіозність.

Мене дуже дратують ті свавільні сповільнення темпу в увертюрі “Набукко”, що часто робляться диригентами – незалежно чи від поганого смаку, чи з метою полегшення свого диригентського життя під час виконання увертюри “Набукко”.

Саме тоді ця уверюра стає “набором італійських мелодій”, зібраних докупи композитором за ніч перед прем`єрою опери. Може так і відбувалося, але це не є підставою для примітивного підходу при трактуванні цієї музики.

Іронія полягає в тому, що дуже часто порушення так-званих традицій виконання-інтерпретації насправді є ні чим іншим, як поверненням до партитури Д. Верді у всій її докладності і первозданності. Щоправда, слід робити це не формально і сухо, виконувати не сухий нотний текст, а музику Д. Верді.

Д. Верді - це композитор, до якого мусиш особливо акуратно ставитись. І твоє соте “побачення” мусиш трактувати – як перше.

6 жовтня 2010

Думки з приводу увертюри Верді до опери «Сила долі»

Верді увертюри диригує Мирон Юсипович
Верді увертюри диригує Мирон Юсипович

Увертюри Д. Верді, точніше згідно оригіналу – сінфонії, належать до категорії музики, яка добре відома широким колам слухачів. Зокрема це стосується увертюри Д. Верді “Сила долі” (“La Forza del destino”).

Один музичний критик, пишучи про мій концерт у Konzerthaus Berlin, назвав цю прекрасну увертюру Д. Верді “традиційним конем для забою”. Малося на увазі, що рідко який концерт Verdi-Gala чи Opern-Gala обходиться без цієї увертюри Д. Верді.

Мало того, вже навіть шанувальники пива “Stella Artois” мають регулярну нагоду засвоїти відомий мотив з цієї увертюри, що став рекламним хітом.

Після цього, здавалося б, важко здивувати і захопити слухача виконанням цієї популярної музики. Тим приємніше було почути (прочитати) в газеті не лише про “коня для забою”, а й про диригента “знавця Верді, що уникає рутини” (Мангаймер Морґен / Mannheimer Morgen)

Це, звичайно, приємно, хоча ще приємніше відчути розуміння твоїх старань і захоплену реакцію з боку публіки.

І все ж, задумуєшся – у чому секрет успіху при виконанні Верді і що таке рутина?

Відповідь банальна – у справжньому зрозумінні Верді і, відповідно, повноцінному відтворенні не лише його красивих мелодій, а у відтворенні чогось більшого - його геніальної драматургії. Лише у цьому випадку цей композитор стає не лише приємним, сентиментальним, банально-солодким, а грандіозним, монументальним і... чистим.

Це виглядає дивним, але часто оркестри, а точніше диригенти, навіть “великого калібру”, а не десь там у культурних провінціях світу, цього не можуть осягнути. У таких випадках увертюра Д. Верді стає “в’язанкою” солодких мелодій, ефектно доповнених чергуванням ff i pp (дуже голосно і дуже тихо) і абсолютно довільних!? темпів виконання. Саме це в першу чергу вбиває Верді - драматурга. Але ж саме в цьому – його найвища цінність і привабливість.

Нещодавно я завдав собі труду: переслухав на You Tube (хай це звучить банально) - трохи більше 10-ти виконань увертюр Д. Верді “Сила долі” і “Набукко”. Тут були і “метри” з “Metropolitan opera”, і з “Mariinsky” i “Staatsoper Wien” i менш реномовані майстри.

Так от - лише у 3-ох! випадках диригенти (оркестри) змогли відтворити ті темпи, що вказані Д. Верді в партитурі. І тільки у цих трьох виконаннях був справді Верді - не солодкий і банально-ефектний, а монументальний, пристрасний і піднесено-чистий!

Браво Мітропулос, Тосканіні і Муті!

У цих виконаннях ці хлопці поважали і любили не себе коштом Верді, а самого Д. Верді.

У всіх решті випадків усі ці своєвільні сповільнення, невиправдано зашвидкі бравурні епізоди, після чого останнє “ріu mosso” в “Силі долі” не виконується навіть в “Мет”, чи в “Маріїнці” - це все велика брехня, загорнута в пишну яскраву обгортку. І вже не має значення - чи диригент з паличкою, чи без, чи... з виколювачем до зубів у двох пальцях. (Мабуть цей “банальний Верді” на більше – не заслужив).

Але приємно, що навіть на You Tube деякі люди розрізняють –“що є що” насправді.

Хтось назвав You Tube – смітником. Щось в цьому мабуть є. Але ж сміття – невід’ємна частина нашого життя і сміття, як бачимо, буває і дуже коштовне.

16 вересня 2010

Що таке опера?

Що таке опера?
Що таке опера?

Формальну відповідь можна знайти в енциклопедії. Але хочу сказати не про історію чи формальні ознаки цього жанру, а про його Феномен. Під словом Феномен я розумію особливу емоційну суть цього жанру, завдяки чому опера залишалась потрібною людям упродовж 4-ох століть.

У Святому Письмі написано: “першим було Слово”. В опері “слово”, як самодостатня субстанція, несе змістову інформацію, творить фабулу і інтригу. Але “слово” здатне лише часково забезпечити усі ті потреби і здатності людини, якими вона володіє і які хоче задіяти у процесі сприйняття саме опери.

Тому, коли ефект дії ,,розумного слова” підсилюється емоційним ефектом музичних звуків у всій їх різноманітності, то це викликає у слухача зовсім інший стан і рівень емоцій, ніж той, що давало б саме ,,слово,,. Власне цього підсвідомо чекає і шукає слухач в опері.

Звичайно, “слово” і само по собі може описати ситуацію, спровокувати - спричинити певний емоційний стан слухача. Але піднести цей стан до рівня ейфорії саме ,,слово,, не взмозі. Музика ж спроможна цей, започаткований “словом” стан, розвинути, поглибити і, що найважливіше для людини, - дати можливість посмакувати цим станом протягом якогось часу. У цій ситуації значимість “розумного слова” відходить на другий план. Натомість мелодія, гармонія, фарби голосів і інструментів, ритми, темпи, – наче розробляють, доводять до найвищої експресії і кульмінації той емоційний стан слухача, що у певний момент був закладений “розумним словом”.

Слухач у цій ситуації співпереживає те, що відбувається на сцені, уже в більшій мірі не через “слово”, яке чує зі сцени, а через музику.

У класичних операх на цілу арію, яка звучить 3-6 хв., може припадати лише одне-два речення! Їх достатньо, щоб подати лише основну суть змісту. Усе решта, і це є головним і більш цінним, а саме - емоційний стан, породжений цим змістом - передається і виразно розробляється у музиці.

В арії Розіни з “Севільського цирульника” Дж. Россіні “Una voce poco fa...” слів небагато. Але скільки радості, захоплення, щасливого передчуття закоханої дівчини у її колоратурах і пасажах! А співаються вони на ... одному - двох словах.

Отже, в опері емоційний стан, як зернятко, лише започатковується “розумним словом”. Повнота ж розкриття цього стану, реальне приємне перебування у цьому стані і смакування ним у процесі розгортання музичної драматургії опери - це і є тим Феноменом опери, що робить її чимось особливо привабливим і унікальним.

Та існує один дуже важливий нюанс. Щоб відбувся цей Феномен, конче необхідним стає блискуче, або ж хоча б - високо-професійне виконання опери. В іншому випадку вона перетворюється у щось незрозуміле і часто просто огидне. І цей її Феномен, що є її квінтесенцією – просто не може відбутись.

У цьому жанрі володарюють дві крайності: блиск, або жалюгідність. Третього - середнього – не дано.

5 червня 2010

Не злукавити! Не вкрасти! А жити окрилено і легко.

Пісня серця
Пісня серця

Хочу, насамперед, висловити моє захоплення тими людьми, котрі, не зважаючи ні на які економічні негаразди і політичні кризи, розподіли і перерозподіли влади і посад на усіх рівнях, та усі ті екстремальні умови, що цим породжені, - усе ж продовжують активно виконувати свою високу і стратегічно-безцінну місію – дбати про розвиток і виховання наших дітей. Дбати не у паперових формулярах, наказах, звітах чи у пафосних зверненнях і клятвах з екранів. Отже, велике їм спасибі і велика шана!

Будучи запрошеним на цей Єпархіальний конкурс «Пісня серця – 2010» в Радехові в якості Голови журі, мав нагоду переконатися ще раз – як багато у нас обдарованих дітей і наскільки потрібна їм допомога, опіка і… порядність дорослих.

Чому про «порядність дорослих»?

Звичайно, мені, як професіоналу, пасувало б і було б легше сказати кілька слів про гарні дитячі голоси, про артистизм на сцені, про більш якісні і менш якісні мінус-фонограми, чи живий акомпанемент, … зрештою, про організацію цього конкурсу.

Але, говорячи саме про дитячий конкурс, відчуваю потребу застановитися на іншому аспекті. Це є наслідком недавнього мого досвіду, пов’язаного з іншим, більш реномованим і недитячим конкурсом міжнародного рівня, що відбувся у Львові. Це також спонукає глянути на саме поняття «конкурс» – як на віддзеркалення морально-етичної ситуації і атмосфери у країні.

Що таке конкурс?

Хтось сказав, що це – лотерея. Я категорично не згідний з таким визначенням. Воно вже з самого початку передбачає і оправдує нечесність, яку хтось, зовсім конкретний і зацікавлений, хоче оправдати і прикрити.

Нажаль, у більшій чи меншій мірі, цим грішать усі конкурси на світі. І все ж у більш цивілізованих країнах, де дійсно «працює» закон і демократія, де захищена людська гідність, цих зловживань менше. У скорумпованому ж наскрізь суспільстві чекати від будь-якого конкурсу справедливих результатів, які дійсно відображали б – хто є хто насправді – річ марна.

У такому суспільстві і конкурс на чергову районну «Міс», і Міжнародний конкурс, скажімо, оперних співаків, чи просто конкурс на вакансію, - перетворюється на конкурс протекцій, зв’язків чи … просто гаманців.

Для когось «зі сторони» виглядає дивним і незрозумілим той факт, що усі в цьому суспільстві бачать і розуміють цю порочність; про це говорять і нарікають і, де факто, не хочуть позбутись цього. Це всіх влаштовує у цьому хворому суспільстві. Різниця лише у «розмірі» . Хтось купує «Міс» за мільйон, хтось регалію за кілька тисяч, хтось «справку» в Жеку чи у лікаря за «червонець».

Результат же один – деградація і зневіра основної маси суспільства у можливості іншого способу існування і виживання.

Не дав, не домовився, не переступив через совість – залишився ні з чим. Нажаль, це реалія нашої Держави сьогодні. Не застарілі заводи і шахти, не колізії політичної боротьби, не чиясь ворожа рука ззовні не дають нам вилізти з болта. Найбільша трагедія – отруєний мозок обивателя на усіх щаблях суспільства. Щоб одужати – треба з чогось почати, на щось опертися.

Наша Церква у цій справі чи не остання надія і оплот у цій складній ситуації. Згаданий конкурс – цьому підтвердження. Почати ж кожен мусить на своєму місці, і чим вищий статус – тим більший обов’язок і відповідальність. Отже, Герой України – Народний артист – як Голова журі на міжнародному конкурсі, професор академії - як член екзаменаційної комісії на вступних іспитах і т. д. аж до Жеку, де видають «справки».

Наш обиватель і в першу чергу ті, кому дано трохи більше, мусять нарешті зрозуміти: яке це насправді велике задоволення і приємне пер життя – володіти владою чи можливостями чинити на свій розсуд, у момент істини «не злукавити», «не вкрасти»! Наступні дні живеться якось окрилено і легко. Бо перед очима не стоїть розчарований і зневірений уже в свої 10 років Івасик з чистим срібним голоском, якого ти «не помітив», бо Івасик приїхав на конкурс маршруткою, а не на «Лексусі» чи «Тойоті».

Не сумніваюся, що він ще не раз буде обдурений. Та, все ж, сьогодні він повірив, утвердився і вже не опустить крил так просто, буде працювати і боротись, бо буде знати – він не один.

І може світ у черговий раз не розминеться з якимось Карузо чи Маланюк.

29 квітня 2010

Опери Верді. «Феномен простоти». Роздуми.

Опера Верді
Опера Верді

Недавні колізії (несподівані проблеми) у Метрополітен Опера у Нью-Йорку з оперою Д.Верді «La traviata» не є, зрештою, чимось аж надто надзвичайним. У цій ситуації доводиться ще раз згадати про так званий «феномен простоти» музики в операх Д. Верді. Зрештою це стосується не лише опер Верді, а й музики інших композиторів, і здебільшого – геніальних.

Отже, щодо складності самого диригування операми Д.Верді – жестикуляції руками, то ні «La traviata», ні жодна інша опера Д. Верді, включно з «Аїдою», «Отелло» чи «Фальстафом», - не дорівняються, скажімо, до «Історії солдата» І. Стравінського, чи навіть «Весни священної». У чому ж проблема?

Я не є прибічником чийогось висловлювання, що часом, погортавши якусь партитуру, «хочеться піти помити руки». Вважаю, якщо вказано не лише 2 літаври, 1 тарілка і великий барабан, а ще з десяток-два ударних інструментів, - то хтось хотів, усе-таки, цим щось сказати.
Доводилось також диригувати музикою, де композитор мав потребу використати (бо напевно інакше – не міг!?) усі розміри (тактування): від 1/8 до 12/8. Крім цього вони змінювались кожні один-два такти і у швидкому темпі! Признаюсь, у 20-30 років це для молодого диригента було цікаво і навіть не менш захоплююче, ніж диригування операми Д.Верді. Вже не було потреби шукати якогось іншого екстріму і викиду адреналіну. Щоправда, оркестранти не завжди радо поділяли моє захоплення… Але суть не в цьому. Тобто – не в кількості затрачених диригентом і музикантами зусиль для виконання перенасиченої складної партитури. Суть – у художньому результаті-ефекті. Саме він може переконати публіку. Її не цікавить кількість репетицій, кількість інструментів в оркестрі, ритмічна і інтонаційна складність і… мокрий фрак диригента. Не цікавить тому, що це всього лиш засоби, що повинні дати художній результат. Саме його люди шукають у концертному залі чи оперному театрі. І не лише у операх Д.Верді.

Іронія у тому, що саме ці засоби часом стають вигідною алібі-схованкою для диригента чи музиканта. Коли виконавець не розуміє тонкості і простори, яка є –геніальною, то йому нема що сказати з художньої сторони. Ось тоді можна сховатись, як у захаращеному лісі, за усіма чисельними труднощами, якими нафарширована «складна» невердіївська партитура. Героїчний процес подолання цих труднощів диригентом підмінює щось вище і цінніше – процес художній. І це вже – сухе пусте ремесло. Хоч, можливо, і високоякісне. Але не за ним приходить більшість слухачів.

Волію перейтися по чистому, незахаращеному сонячному лісі. Це правда – сховатись тут важче. Так, воно дуже просте – це вердіївське «ум-па-па-па», яке супроводжує «Addio, del passato beі sognі ridenti» умираючої Віолетти у 3-ому акті опери Д. Верді «Травіата».

Але ще це – дуже зворушливо, чуттєво і тонко, – якщо за пультом – художник, і … примітивно, пусто і нудно, якщо за пультом ремісник. За «ум-па-па» в операх Д.Верді - сховатись важко!

І саме у цьому, на мою думку, суть проблеми.

17 квітня 2010

Вікова відповідність Недди в опері «Паяци» бажана

Недда в опері «Паяци»
Недда в опері «Паяци»

Опера Р. Леонкавалло «Паяци» належить до тих, де вікова відповідність співаків до їх персонажів є дуже бажаною.

Не можна ставити «Аїду» Д. Верді, не маючи справжнього сопрано – Аїди. Тобто саме співачки з відповідними голосовими даними і відповідною вокальною майстерністю. Те, що ефіопська принцеса буде не зовсім юною і не конче конкуруватиме з дівчатками з Fashion-TV, – тут буде не обов’язковим і не головним аргументом. Бо ні довгі ноги, ні будь-що інше цього разу не перевершить краси ніжно-еротичних тріолей Аїди у її сцені з Радамесом на березі Нілу, вночі, у 3-тій дії опери.

Зовсім інша ситуація з Неддою, іншою оперною героїнею з опери Р. Леонкавалло «Паяци».

У цьому випадку на сцені, все-таки, конче мусить бути молоде «дівчисько». Лише красивому голосу і виразному співу публіка не повірить. Недда в «Паяцах» Р. Леонкавалло мусить бути проворною, зграбною і молодою. Можна піти на деякі компроміси з цього огляду щодо інших персонажів у «Паяцах» - Каніо, Тоніо, Беппо. І все ж без закоханого - саме дівчиська-Недди та ще такого ж Сільвіо – жодним старанням і стражданням драматичного Каніо-тенора ніхто по-справжньому не повірить. Тут мусить бути оте ,,VERO” – не лише для вуха слухача, а й для його очей.

Приємно було працювати саме з такою Неддою – Веронікою Коломіщевою на виставі «Паяци» Р. Леонкавалло 17 квітня 2010 у Львівській Опері.

19 березня 2010

Симфонія №96 Йозефа Гайдна у м. Ольштин, Польща

Концерт симфонічної музики, Ольштин (Польща)
Концерт симфонічної музики, Ольштин (Польща)

Виконання симфонії Йозефа Гайдна №96 з оркестром Вармінсько-Мазурської Філармонії у м. Ольштин (Польща) 19.03.2010 р. дало велике задоволення від роботи з оркестром і сатисфакцію від реакції з боку публіки.

А ще, вже не вперше, привело до думки: це так природно і навіть конче необхідно людині – час від часу пережити відчуття гармонії форм і співзвуч – чітких, логічних, передбачуваних на підсвідомому рівні. Це те, що творить душевну рівновагу, до якої людина прагне.

Тут слухач не мусить «працювати», бо ці співзвуччя, організовані у гармонійні вишліфовані форми, самі вливаються в його душу і мозок.

Листаючи партитуру Й. Гайдна, можна безкінечно захоплюватись фантазією, гумором, відчуттям міри і витонченим смаком цього великого «гурмана». І все це без «fff» чи «ffffff» і з геніально-,,скромним’’ складом оркестру.

Напевно, прагнення постійного збільшення дози гостроти і грубої сили емоцій, - не що інше, як наша людська природа.

Так ми прийшли до гігантських децибел, гігантських і не завжди гармонійних форм, зрештою – від повільних карет до надшвидких аеробусів і, що гірше, від гарматного ядра до водневої бомби… І все-одно - цього чомусь замало.

І от раптом, можливо через щасливий збіг обставин (партитура 96-ї потрапила до рук випадково), приходиш до висновку: ось те, чого тобі насправді зараз треба – скромні 23 хвилин симфонії позачасово мудрого Йозефа Гайдна. І так хочеться ще комусь дати відчути це чудове відкриття!

14 лютого 2010

«У звуках – про любов!» до Дня Св. Валентина

«У звуках – про любов» у Львівській філармонії
«У звуках – про любов» у Львівській філармонії

Любовні арії, любовні дуети, неаполітанські та українські любовні пісні – це саме те, чим вдалося «заманити» публіку у зал Львівської державної філармонії 14 лютого 2010 року. Великий концерт до Дня Св. Валентина – давня моя мрія. І не тому, що мощі цього великомученика покояться у католицькому храмі (1502 р.) у Самборі, де пройшли моє дитинство і частково юність.

«У звуках – про любов!» - це дуже вдячна тема. Бо якщо взяти оперу чи балетний жанр, то це майже на 100% саме про це.

Щоправда, я мав амбіцію не піти спрощеним банальним шляхом – виконання лише відомих оперних любовних арій, дуетів, неаполітанських та популярних серед публіки українських пісень про кохання.

Було вирішено «ризикнути» і цій на 75% молодій публіці (18-25 років) запропонувати такі невідомі їй смако…. як «Любовна смерть Ізольди» Р. Вагнера, «Вальс-фантазію» М. Глінки, симфонічний фрагмент з 3 акту опери Д. Пучіні «Мадам Батерфляй», та ще пристрасне Адажіо з балету «Спартак» А. Хачатуряна. Усе це було «приправлене» поетичними рядками (текстами), з моєї нової поетичної збірки (див. 9 жовтня 2009).

І от! Ефект перевершив сподівання. Найбільша моя сатисфакція: Умираюча Ізольда здобула не менше бурхливих оплесків, ніж давно і добре всім знайомий Калаф з його блискучим «vincevo» («Турандот» Д. Пучіні). Не менш приємною несподіванкою став і той факт, що у залі був повний аншлаг і рекордний фінансовий збір, що у 7 (!) разів перевищив традиційну скромну цифру – виручку з концерту Львівської філармонії, що переважно тут буває.

У Львові – є слухач! І, що важливо, це не лише люди старшого віку, а й молодь. Секрет успіху – у «справжності» того, що і як пропонуєш цьому перспективному контингенту, незараженому іще снобізмом і фальшю. Вони потребують справжній якісний продукт, а не сіреньку якість, замасковану під вивіскою елітарності, фальшивих регалій та пустого снобізму.

12 лютого 2010

Аїда в одноіменній опері Дж. Верді

Аїда на сцені Львівського театру
Аїда на сцені Львівського театру

Щоразу, диригуючи оперу «Аїда» Д. Верді, перед початком третьої дії, де Аїда має свою знамениту сцену “Qui Radames verra!..”, відчуваю більше хвилювання, ніж перед будь-яким іншим епізодом цієї великої опери, і навіть не лише цієї.

У першій і другій дії опери “Aida” можна переконати глядача і блиском оркестру, і грандіозністю ансамблевих сцен з хором, блискучими танцями, пишними декораціями… Зрештою, якщо дозволяють можливості , можна вивести на сцену чи площу коней, верблюдів і навіть слонів …

І от починається дія третя!

На сцені – напівтемрява. Десь далеко за кулісами (на другому березі Нілу) співає хор. На сцені один –двоє, максимум - троє солістів, завданням яких є – втримати і навіть ще підвищити досягнутий у перших двох діях опери тонус спектаклю. І це завдання непросте.

Найбільше це стосується сопрано- Аїди. Її сцена (Romanza-Aida) на початку третьої дії - чи не найважча, але і найпрекрасніша серед усіх сопранових сольних фрагментів в операх Д. Верді. Надзвичайно колоритна в оркестрі, дуже драматична, хоч більша частина її виконується “РР” (дуже тихо)- “Р” (тихо).

Ця музика дуже тонка і чуттєва. Вокальна партія вимагає досконалого володіння голосом, тонким смаком і великим драматичним хистом.

Музика тут феноменально гармоніює з дуже поетичним виразним словесним текстом (“O cieli azzurri, o dolci aure native…” – “О небеса лазурові, о ніжні рідні вітри…”), як, зрештою, і далі в дуеті Аїди та Радамеса, (“In estasi beate…” – “в екстазах прекрасних зіллємось…”).

Тонкий аромат цієї сцени ефектно контрастує з блиском і помпезністю фіналу попередньої другої дії.

Жорстока іронія криється в тому, що увесь блиск і гучний тріумф, «здобуті» у першій та другій діях, можуть бути вщент розвіяні, зруйновані і знецінені у третій дії, якщо у розпорядженні театру немає справжньої Аїди – сопрано.

Це жорстока реалія цієї геніальної опери. Але це ще більше підсилює інтерес і азарт публіки саме до цієї опери Д. Верді.

Без коней і слонів «Аїду» можна показувати. Без доброго сопрано – ніколи!

24 січня 2010

Що приваблює західного слухача в російських операх?

Сцена з російської опери
Сцена з російської опери

Чому серед великої кількості (кількох десятків назв!) російських опер, лише кілька з них здобули популярність на Заході і більш-менш періодично ставляться у Західних оперних театрах?

Знаючи досить добре російський репертуар, можу стверджувати, що визначальною причиною тут не є різниця в якості самої музики чи лібрето цих оперних творів. Навпаки - часом буває дуже шкода, що світ не знає і не слухає котрогось з цих оперних шедеврів, котрий принаймні не поступається тим – більш популярним.

Гадаю, тут ідеться про більшу, або меншу наявність особливого феномену “російськості”. Саме він передбачає дещо унікальну специфіку емоцій і способу мислення взагалі.

Західних європейців практично не цікавлять такі назви як “Снігурочка”, “Майська ніч” і навіть “Царева наречена” Н. Римського-Корсакова.

Їх також мало цікавить “Іоланта”, “Чародійка” чи навіть “Мазепа” П. І. Чайковського. Не набагато більшої популярності тут здобув і “Князь Ігор” А. П. Бородіна.

Насправді у цих упосліджених на Заході російських операх є не менше виразних мелодій для солістів, пишних хорових епізодів, гострого драматизму, вишуканості оркестрової партитури.

Натомість, більша увага віддана лише кільком російським операм. А саме: “Євгеній Онєгін”, “Пікова дама” П. І. Чайковського, та ще “Борис Годунов” та “Хованщина” М.П. Мусоргського.

Задаю собі питання – чому?

Слухача чомусь менше цікавить відшліфований мелодизм арій з “Івана Сусаніна”,, Руслана і Людмили,, М.І. Глінки, ліризм “Снігурочки”, чи тої ж “Царевої нареченої” Н. Римського-Корсакова. Як, зрештою, і надзвичайно вишуканий колоритний оркестр в партитурах Н. Римського-Корсакова - одного з кращих майстрів оркестру у світі.

Можливо, відповідь криється у потребі західного слухача знайти у російській опері, як і в російській музиці взагалі – щось специфічно російське. Щось таке, чого немає у них в їх західній комфортній і естетичній виваженості.

Якщо ж хочеться посмакувати вишуканими приємними мелодіями, то можна отримати це, пішовши на Верді, Доніцетті чи Белліні. Доброго настрою і блиску колоратур можна отримати від Россіні. Усього разом – від геніального Моцарта. Неземну велич колізій і чистоту срібла високих скрипок можна знайти на вагнерівських виставах…

Чого ж європеєць чекає тут, у цих кількох російських операх?

Мабуть того, що їх, до певної міри, об’єднує – специфічного емоційно-психологічного стану і настрою. Настрою важкого, часто гнітючого і, як не дивно, притягального.

Це те, що є чимось типово російським, притаманним для людей у першу чергу саме з цієї частини Землі. Це те, чого і самі росіяни пояснити до кінця не можуть: «Это надо почувствовать».

Свого часу я жив у Ленінграді (тепер Санкт-Петербурзі), де диригував у тодішньому «Кіровському» (тепер «Маріїнському»). Назавжди я запам’ятав важке «свинцеве» холодне небо, «угрюмиє» (понурі) обличчя і якось тоді підсвідомо розумів свого знайомого тамтешнього приятеля.

Час від часу він телефонував до мене. Пропонував зустрітись, взяти бутилку водки, випити (майже без закуски), «послушать 6-тую симфонию Чайковского и поплакать».

Я не розумів: чому «поплакать»? Відповідь була: «а потому что – тоска!»

Ця тоска – це те, щось до кінця незрозуміле і не обов’язково пов’язане з обставинами життя і конкретними його проблемами.

Це – потреба. Саме це накладає відбиток на емоції, ментальність, що відображається в музиці цих геніальних Чайковського і Мусоргського. І це вже щось, що не лише відганяє і відлякує слухача, а й притягує його, як удав кролика.

Напевно, часом у невеликій дозі це стає потрібним і для врівноважених респектабельних європейців. Можливо – не часто, та все ж …