Диригентська паличка чарівна лише в руках чарівника
«Кавказ» на слова Тараса Шевченка та музику Станіслава Людкевича
Диригентська паличка
Для багатьох любителів музики та і просто звичайних людей, котрі не відвідують регулярно симфонічні концерти, чи оперні вистави, роль людини у фраку - не зі скрипкою, чи кларнетом… а з маленькою паличкою у руках, є до певної міри чимось дивним і навіть незрозумілим.
Диригентська ж паличка тут є не «чарівним» атрибутом того містичного дійства – керування майже сотнею, а часами і двома людей десь на концертній сцені, чи в оперному театрі. Це потрібний, більшою чи меншою мірою, але не визначальний атрибут успіху у процесі спілкування диригента з оркестром, хором, солістами…
Тому заголовок газетної статті про одного з колег, яку я пригадую собі з часів моєї диригентської юності, «Чарівна паличка маестро», викликала деякий пієтет з боку звичайних читачів обласної газети і відверту іронію з боку самих музикантів. Ці другі чітко знали: чи їх чарівник справжній, і наскільки магічною на вчорашній виставі була його паличка.
Отже справа не у цьому маленькому атрибуті людини за диригентським пультом. Бо якщо він чи вона не диригент за покликанням і талантом, то навіть золота паличка тут не допоможе. Якщо ж навпаки, то можна обійтись і без палички.
Особисто мені не раз доводилося диригувати без палички. Вперше це сталося у театрі ім.Кірова у Ленінграді у 1985р. під час стажування під керівництвом Юрія Темірканова. Власте від нього я «заразився» цим бажанням.
Відразу мушу зауважити, що диригування без палички є можливим і комфортним за умови, що оркестр є дуже високого рівня і не потребує постійної допомоги-стимуляції щодо втримання визначеного темпу і інших підставових складових процесу музикування. Без палички – не диригуєш-тактуєш, а лише ніби підштовхуєш оркестр у цьому дивному і дещо містичному процесі музикування. При роботі ж оркестром дещо нижчого класу, що не означає посередньому, - без палички працювати важко.
За диригентську практику було багато різних «батонів». Ще свіжі в пам’яті грубі брудно-сірі палички з розпливчатим чорнильним клеймом «30коп.». Будучи студентом консерваторії, я їх трохи відшліфовував, потоншував і часом навіть фарбував білою нітро-фарбою. Це була справа невдячна, бо вони часто ламалися. Доцільніше було замовити з десяток паличок з світлої деревини (липа, сосна) у театрального столяра, довівши вже самому їх до бажаного вигляду. Для «своїх», бо я вже працював суфлером, це переважно обходилося в одну пляшку «Московская» 0.5л. за 4руб.12коп.
Не люблю довгих і важких паличок. Я не хочу її відчувати у руці, вона мусить бути ніби частиною мене під час диригування. Тому якось на гастролях забрав палички з китайського ресторану і, підігнавши «як треба», отримав чудові «батути» - легкі і дуже міцні.
Першу «фірмову» паличку (у футлярі!) я отримав у подарунок від старшого театрального колеги-диригента Семена Арбіта на початку 80их років. Він привіз її з Парижу, де перебував на лікуванні майже два місяці, а я у Львові диригував окрім моїх, ще і його виставами (без додаткової оплати).
Іронія у тому, що та блискуча паличка з синтетичного волокна не припала мені «до душі» - була довжелезною, важкуватою і незграбною, як для мене. Час від часу я нею таки диригував, але одного дня подарував одному скрипалеві, що мріяв стати диригентом, і … він ним став!
Навколо професії диригента дійсно існує деяка загадковість і навіть таємничість. Щось у цьому дійсно є. Недарма великий диригент Артуро Тосканіні скептично дивився на спроби навчання цієї професії.
Диригентів було, є і буде багато, але справжніх «від Бога», а саме таких хоче бачити і чути публіка, як і самі музиканти-оркестранти, - є одиниці.
Якось недавно натрапив у YOUTUBE на диригента, який диригує мою улюблену увертюру «Сила долі» Д.Верді, тримаючи «нєбрєжно» у двох пальцях виколювач-зубочистку. А тим часом його потужний оркестр «дубасить» на одному диханні нещасного Верді.
Отож, можна з паличкою, можна без палички, можна і носом, і навіть лише бровами… Лиш би “Piu animato”, що вказав за 23 такти перед кінцем увертюри Дж.Верді, було виконане. А цього, нажаль, якраз і не було. Чи помоглаб звичайна (чи фірмова) диригентська паличка? Сумніваюся!
«Кавказ» на слова Тараса Шевченка та музику Станіслава Людкевича
Незрозуміння і дискомфорт від усвідомлення того факту, що цей монументальний твір С.Людкевича, написаний ще у 1905р., залишається майже невідомим у світі, не полишало мене з моменту ще першого знайомства з «Кавказом» у роки мого студентства. І, звичайно, вже тоді з`явилась мрія і тверде переконання: я це неодмінно колись зроблю.
Без перебільшення – і що до енергії натхнення, і що до усіх складових самого композиторського ремесла, у «Кавказі» С.Людкевич сягнув найвищих вершин світової музичної культури, і не лише 20-го століття. Усвідомлювати і стверджувати це особливо приємно через те, що, говорячи про Кантату-симфонію «Кавказ», не відчуваєш навіть найменшої необхідності тут сипати епітетами у дусі свого щирого патріотизму.
Це дійсно геніальний твір. Геніальний за критеріями не місцевого «національно-патріотичного» масштабу, а за поза-національними світовими стандартами. Тому мрія приготувати і виконати цей твір для кожного професійного диригента, котрому до рук потрапила ця партитура, - аналогічна бажанню виконувати Дев`яту симфонію Л.ван Бетовена, Реквієм Д.Верді чи ще щось цього рівня. Це той твір, робота над яким і виконання якого стає етапом, віхою у житті музиканта, і не лише творчому.
Що ж до літературного тексту, то, стикнувшись з рядками «Кавказу» Шевченка, ловлю себе на тому, що ці думки, ці іронії і сарказми, постулати… звучать і сьогодні настільки актуально, що часом стає моторошно, часом гірко, а часом соромно… Що характерно, «кавказівські» проблеми Шевченка 150-літньої давності, є сьогодні актуальними не лише що до їх змісту, а й що до їх, як не дивно, форми.
Терор, насильство, національний гніт, приниження – це зміст, але імперія, хоч як би не видозмінена чи замаскована - це форма. І на сьогодні, уже у 21-му (!) столітті «неситий» хоче втілювати цей страшний зміст, та «виорати на дні моря поле».
Отож, «Борітеся! Поборете!» Шевченка і Людкевича повинні почути усі. І не лише в Україні, а й по всьому світі.